Хорошів: Історія
=== Доба Великого Князівства Литовського (1360—1569) ===
У період між 1351 та 1360 роками великий князь литовський Ольгерд витісняє з Київщини татар Золотої Орди і приєднує ці землі до Великого князівства Литовського. За правління Ольгерда староукраїнська мова стає офіційною мовою литовсько-руської держави.
За офіційною версією поселення вперше згадується у 1545 році як село Олександропіль, назване на честь власника — князя, руського шляхтича Олександра Пронського гербу Погоня Руська.
1501 року — селище Грежань і Грижанська волость згадуються в актах литовської метрики і належать до власностей житомирського замку.
1520 року — у власності білорусько-литовського магнатського православного роду Сапегів зі Смоленщини.
1545 року — Гліб Іванович Сапега віддає маєток Грежань із навколишніми селами Горошкевичі та Солодирі у заставу Семену Фридерику Пронському. Сподкоємцем власності Гліба Сапеги був Павло Сапега, але він втратив цей маєток, оскільки не зміг його викупити з-під застави у Пронських. Пронські — княжий рід, гілка роду Рюриковичів, володіли Пронськом — центром Пронського князівства (нині Рязанська область Росії), яке програло війну проти Рязанського князівства в 1460 — 1470-х роках та було ним поглинуте, після чого князі Пронські вимушені були емігрувати до ВКЛ і стали на службу Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками. Семен Фридерик Пронський — князь, справця житомирський, провадив зміцнення житомирського замку, пізніше староста брацлавський, вінницький, з 1544 року київський воєвода, 1546 року отримав привілей на закладення міста у Берестечку, з 1549 року державця чорнобильський, 1550 року збудував замок у Білій Церкві в обороні проти татар, перший із роду Пронських, хто перейшов у римо-католицький обряд і взяв ім'я Фридерик. Похований в костелі бернардинців у Вільно, столиці Великого Князівства Литовського. Був одружений з Федорою (Теодорою), донькою Богуша Михайла Боговитиновича. Мав сина Олександра Пронського.
1555 року — по смерті Семена його вдова Федора Богушівна Боговитинівна одружується вдруге з ґнєзненським каштеляном Анджеєм Тшебуховським. Подружжя Тшебуховських стає власниками Горошковичів.
1563 року — по смерті Анджея Тшебуховського Феодора Боговитинівна одружується втретє з хелмінським підкоморієм Міхалом Дзялинським гербу Огоньчик.
1569 року — Грижани, а отже й Горошковичі, ще згадуються як власність Дзялинських, опікунів Олександра. Як бачимо, з 1555 року до початку 1580-х років Горошковичами володіє жінка — русинка (українка) Федора Боговитинівна, і це не випадково. Річ у тім, що литовське цивільне право визнавало за жінками литовсько-руської, а пізніше польсько-литовсько-руської держави майнові права. Тобто українська жінка шляхетського стану — бояриня — у Великому Князівстві Литовському мала право на власність. Українські жінки володіли маєтками, цілими селами, могли купувати і продавати, дарувати їх чоловікові як посаг, або записувати у тестамент як спадок, а також розпоряджатися своїми грішми. Такого права власності, наприклад, не було у французьких жінок аж до XIX століття, єдиною власністю яких були їхні коштовні прикраси. Коли дівчині виповнювалось 15 років — термін повноліття визначений Литовським Статутом 1529 року — вона ставала власницею спадкового майна у випадку сирітства, але могла володіти і окремою власністю при житті батьків. Майнові права неодруженої жінки майже не відрізнялися від майнових прав неодруженого чоловіка. …