Вільшанка (селище): Історія
=== Заснування ===
Заснована як слобода Маслове у середині XVIII століття, коли тут оселилося декілька родин запорозьких козаків на чолі з козаком Масловим. Із часом поселення збільшилось за рахунок інших переселенців.
У Болгарії російські війська у кампанію 1773 р. перебували з 27 травня по 25 червня, трохи менше місяця. Саме в цей проміжок часу і відбулося переселення найбільш численної (в цю війну) болгарської громади.
Десь у другій половині червня 1773 р. до командуючого 1-ю армією П. О. Румянцева звернулися депутати від мешканців селища Алфатар (Флатарь) з проханням сприяти їх переселенню до Російської імперії. Алфатар був крупним селищем, розташованим за 40 кілометрів південніше Сілістри (у османських джерелах відомий з 1573 р.).
Відомо, що на початку 1773 р., втративши надію на швидку можливість скінчення війни, османи активно готувалися до воєнних дій на власній території. Візир розіслав фірмани з наказом зібрати до 70 тис. нового війська з болгар, сербів та арнаутів. У разі зволікання, або ж непідкорення у виконанні цього наказу, все майно винних мало бути розорено, а самі вони страчені. Мабуть, алфатарці чимось завинили перед османами саме з цього приводу та мали всі підстави побоюватися їх гніву. Народні перекази з уст їх нащадків, що є глухим відлунням подій тих буремних років, про якогось зажерливого пашу, який забажав відібрати врожай у болгар, та хитрих селян, які зібрали його вночі та подалися до росіян — скоріш за все є не більш, ніж поетичною легендою (з огляду на час, у який відбулося переселення та календарний цикл сільськогосподарських робіт).
Граф Румянцев, який вже стикався з болгарськими колоністами під час свого губернаторства в Україні, побажав примножити кількість цих корисних для краю землеробів, і охоче погодився прийняти їх. Майору Штеричу, який очолив конвой з 72-х гусар Бахмутського гусарського полку, було доручено переправити алфатарців до Катерининської провінції.
До переселенської валки приєдналася значна кількість мешканців придунайських міст Сілістра, Видин та Рущук. Дорогою до них пристали селяни з добруджанського села Черетовце, що на Дунаї, напроти бесарабського Рені (за одними повідомленнями — болгари, за іншими — волохи). Загальна чисельність мігрантів, що прийшли на Україну з цим караваном, сягнула, згідно з іменним списком 1087 о.с.с. (533 чоловіка та 554 жінки). Вони їхали 320-ма возами, гнали з собою чимало худоби, везли багато майна.
Першопочатково кінцеву мету їх маршруту було визначено досить чітко — роти Бахмутського гусарського полку, лави якого вони мали поповнити. Більш того, Штеричу вдалося заохотити частину переселенців до оселення у своїх маєтках, як підданців, намалювавши перед ними картину ситого та безбідного життя. Але під час зупинки їх на карантині в Семлецькому шанці (5-та рота Чорного гусарського полку), у вересні 1773 р., дехто Манойло Попович, купець, чи то болгарин, чи то серб, почав вести з ними «таємні розмови», внаслідок чого вони відмовилися їхати разом зі Штеричем у околиці Бахмуту. Імовірно, цей купець, сам мешканець Новоросійської губернії, у популярній формі пояснив новоприбулим емігрантам, що їх чекатиме, і ким вони стануть, коли по скінченні пільгових років, при проведенні чергової ревізії, Штерич впише їх за собою.
Проте, до негайного відбуття до Катерининської провінції їх поки що ніхто не підштовхував, оскільки до фортеці Святої Єлисавети вони прибули лише у жовтні 1773 р. Попереду була зима. …