Карлівка: Історія
Імовірно до листопада 1708 року землі річкою Орчик, на яких пізніше почало розбудовуватися майбутнє місто Карлівка, належали судді Полтавського полку, прибічнику гетьмана Івана Мазепи — Івану Красноперичу.
Відгук про ті часи зберігся в дещо видозміненій сучасній назві лісу — Красноперівський. Документальні свідчення про наявність вже тоді на цій території будь-якого населеного пункту не відомі.
8—12 жовтня 1731 року — дата однієї з найперших, достовірних, документально підтверджених згадок про слободу Карлівку, де вона до того ж вперше фігурує під своєю сучасною назвою. Тодішній власник навколишніх земель — командуючий військами в Україні (Українським корпусом), у близькому часі Київський генерал-губернатор (іменний указ Сенату від 11 листопада 1731 р.) генерал-аншеф російської армії, віднедавна австрійський граф Іоганн-Бернгард Вейсбах, принаймні восени 1731 року, використовував свою слободу як тимчасову резиденцію (штаб-квартиру) звідкіля керував та контролював хід робіт із зведення знаменитої Української укріпленої лінії, що простяглася від Дніпра до Сіверського Дінця та мала захистити Гетьманську і Слобідську Україну від набігів татар. Є підстави саме його вважати і автором назви Карлівка.
Після смерті І.-Б. Вейсбаха 24 серпня 1735 року всіма маєтностями надалі володіла його дружина, тепер уже вдова, — графиня Вейсбах до своєї кончини 5 жовтня 1736 року.
Друга половина січня 1737 року — генерал-фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх отримав від імператриці Анни Іоанівни як винагороду за успішний Кримський похід 1736 року маєтності покійного І.-Б. Вейсбаха, які той одержував за службу.
З 26 лютого 1739 року відомо про факт перейменування Б.-Х. Мініхом Карлівки на Мініхполь. Нова назва проіснувала принаймні до квітня 1743 р.
Стара версія, що, на жаль, вже понад 150 років публікується в різних виданнях, та сутність якої полягає в тому, що нібито засновником та автором назви Карлівка був міфічний Карл Мініх є помилковою.
Усе свої надбання — рухоме та нерухоме майно Б.-Х. Мініх фактично повністю втратив після арешту в ніч з 24 на 25 листопада 1741 року під час державного перевороту на користь дочки Петра І — Єлизавети Петрівни. Юридично акт відчуження, у тому числі і карлівських земель, остаточно було затверджено Маніфестом від 22 січня 1742 року.
За часів І.-Б. Вейсбаха та Б.-Х. Мініха Карлівка (Мініхполь) набуває статусу адміністративно-територіального центру навколишніх земель, формується майбутній Карлівський маєток (упродовж XVIII ст. це Карлівська волость), виникають та розвиваються села Федорівка і Варварівка…
У Карлівці будується бойове укріплення для захисту від набігів татар, яке за розмірами не поступається фортецям Української укріпленої лінії (рештки цього укріплення відомі принаймні до кінця XIX ст., у деяких виданнях їх, імовірно помилково, називають руїнами палацу та рештками саду Мініха).
30 квітня 1743 року імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом подарувала Карлівський маєток своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському, який після його смерті 6 липня 1771 року успадкував молодший брат, на той час вже колишній останній гетьман України — Кирило Розумовський. Загалом сімейство Розумовських володіло Карлівськими землями близько 106 років.
11 травня 1784 року найперше відоме документальне повідомлення, що вже принаймні у 80-х роках XVIII ст. …