Contra spem spero!
Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чі то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні́,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих горячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту кремьяную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несу́чи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку неви́дну
Не стулю́ ні на хвильку очей.
Все шукатиму зірку прові́дну,
Ясну вла́дарку темних ночей.
Я не дам сьому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мгла,
Але дужче забьється серде́нько, —
Може, лютую смерть подола.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! — Геть думи сумні!
— Леся Українка