Мойсей
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралїтик той на роздорожу,
Людським призирством, нїби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я трівожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Не вже тобі на таблицях залїзних
Записано в сусїдів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Не вже по вік удїлом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Не вже тобі лиш не судилось дїло,
Щоб виявило твоїх сил безмірність?
Не вже за дармо стільки серць горіло
До тебе найсьвятїйшою любовю,
Тобі офіруючи душу й тїло?
За дармо край твій весь политий кровю
Твоїх борцїв? Йому вже не пишать ся
У красотї, свободї і здоровю?
За дармо в слові твойому іскрять ся
І сила й мягкість, дотеп і потуга
І все, чим може в гору дух піднять ся?
За дармо в піснї твоїй ллєть ся туга
І сьміх дзвінкий і жалощі коханя,
Надїй і втїхи сьвітляная смуга?
О, нї! Не самі сльози і зітханя
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстаня.
О, як би хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, як би пісню вдать палку, вітхненну,
Що мілїони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Як би!… Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнївами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засьяєш у народів вольних колї,
Труснеш Кавказ, впережеш ся Бескидом,
Покотиш Чорним Морем гомін волї,
І глянеш як хозяїн домовитий
По своїй хатї і по своїм полї.
Прийми-ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущинї задаток слїзми злитий,
Твойому ґенїю мій скромний дар весїльний.
Д. 20 липня 1905.
— Іван Франко